Відтінки зеленого

Привіт!

Я майже пів року не писав і надсилав листів. Але зараз формат дайджеста трохи не актуальний, тому сезон поштового ріжка бере паузу на невизначений термін. А якийсь новий формат не придумувався. Тому поки попросту напишу, як у мене справи. (А ви у відповідях пишіть, як справи у вас, мені цікаво)

Не так давно мене мобілізували. Дали повістку на вулиці, я прийшов «уточнити дані» і нині проходжу навчання. Більшість моїх колег по новій професії теж раніше не служили. Натомість встигли розібратися для себе, що в житті до чого, як приймати рішення і жити з наслідками. Тому спочатку треба було, крім усього, звикнути до нового виміру реальності.

Трохи це займає часу, але, як каже наш інструктор, в принципі, складного немає нічого.

Кілька друзів одразу написали, чи мені щось потрібно, тому, щоб не повторюватися — зараз цілком вистачає того, чим забезпечує держава. Без жартів. Принаймні, доки вчуся, все саме так. А як буде далі, дізнаюся в процесі.

Із різних цивільних зацікавлень лишилося практично саме читання. Трохи змінилася приорітетність щодо вільного часу.

Так що я дочитав Лаговського. Зараз читаю фанфік по Гаррі Поттеру (HPMOR), Фактівську антологію малої прози. Буває, щось іще підчитну. Буває, якийсь день геть не читаю. Дочитав нещодавно збірку оповідань Теда Ченґа (так довго збирався, що вийшов український переклад і я став до лав Збройних сил Української держави).

Що стосується мобілізації. Пригадую, як, ще до ковіду, ми сиділи за пляшкою рому зі Станіславом, і він сказав, що більшості з нас доведеться воювати. Тоді це здавалося чимось нереальним. Де я, а де армія. Втім, якби повернутися назад у часі, я хіба раніше пішов до басейну. І то не факт. Я радий тому, що мав можливість читати, займатися творчістю, жити разом зі своїми дівчатами. За день до отримання повістки ми з дружиною якраз проговорили знову: добровольцем я не піду (бо не розумію, який з мене толк у війську), але від мобілізації не тікатиму. Це не змінилося з 14 року. І, мабуть, це найбільше об'єднує мене з тими, хто зараз поруч.

Чого не вистачає. Та хтозна. Щоби Путін здох, і перемоги України. З рештою можна дати собі раду.

Що радує. Всякі побутові штуки. Помився — супер. Поправ речі — дуже добре. Випив смачної кави, і аж очі замружилися самі собою.

Чого не сталося. Я не лишився таким, як раніше. І водночас не з'явилося чогось, чого не було раніше. Я не став за місяць (та й за півтора) схожим на Залізного Арні, не набув якоїсь додаткової авторитетності чи експертності, щоби коментувати неіронічні висловлювання у фейсбуці. Однак я склав присягу на вірність Українському народові (так сталося, що я читав текст для всієї батареї, а хлопці повторювали за мною, і потім казали, аж пройняло, найсмішніша подяка прилетіла через два тижні і стінку туалету).

Без почуття гумору в Українському війську значно тяжче, ніж без фізухи. Але тонка іронія при пікселізації перетворюється на жорсткий сарказм.

Скоро перехід на літню форму одягу. Давайте зробимо так. Ви й справді напишіть, як у вас справи. Присилайте себеньки, хтивки, фотки рослинок, замальовки, що видно з ваших вікон. На ліс я вже достатньо надивився (і чесно, фото котиків, песиків, інших тваринок мене не чіпляють, на відміну від рослинок, робочих місць і замальовок). Пишіть, що ви зараз читаєте. Якщо є якісь питання, теж їх напишіть. Я не писатиму, хто що питав, але відповідатиму за бажанням. Якщо збереться на лист із відповідями, буде прикольно. Якщо ж ви будете відповідати, як завжди, то просто напишу при нагоді, що спаде на думку.

Бережіть себе.

Щиро

пан Микола.